Словосполучення «статут громади» для більшості людей звучить як щось із категорії документів, які існують десь паралельно до реального життя. Про них зазвичай не сперечаються на кухнях, не пишуть емоційних постів і не обговорюють із друзями за кавою. Здається, у самому слові «статут» є щось канцелярське, ніби мова йде про черговий документ, який після ухвалення тихо загубиться десь між регламентами, положеннями та старими рішеннями сесій на сайті громади, куди зазвичай заходять хіба що найбільш допитливі або ті, хто вже дуже цілеспрямовано шукає відповідь на якесь конкретне питання.
Саме тому в багатьох громадах про статути роками згадували радше формально. Десь вони існували ще з часів до децентралізації, десь були написані настільки загально, що жителі навіть не знали про їхнє існування, а десь їх не було взагалі. Хоча є й чимало прикладів громад, де статут давно став живим документом, до якого справді звертаються в питаннях участі та місцевої демократії.
Після ухвалення Закону №3703-IX – того самого, який у професійному середовищі часто називають просто Законом про народовладдя, статути для громад стали обов’язковими, і до 1 січня 2027 року їх мають або ухвалити, або оновити відповідно до нових вимог.
Але проблема в тому, що статут можна написати дуже швидко: взяти типовий шаблон, трохи адаптувати його під свою громаду, проголосувати на сесії та формально питання буде закрите. Але чи стане такий документ реальним інструментом участі та взаємодії в громаді?
Бо статут громади – це не просто юридичний текст, а домовленість про те, як жителі взаємодіють між собою і зі своїм місцевим самоврядуванням. Як ухвалюються рішення, як працюють консультації, чи можуть люди реально впливати на життя громади. І саме тому жителі так гостро відчувають, коли їх намагаються просто «ознайомити» з уже готовим документом замість того, щоб справді включити в розмову.
Починати доведеться не з тексту статуту
Багато органів місцевого самоврядування, а в частині громад і військових адміністрацій, роблять одну й ту саму помилку: одразу сідають писати документ. Хоча насправді починати потрібно значно раніше – з розуміння того, хто взагалі впливатиме на його ухвалення і як виглядатиме весь процес.
На практиці все це виглядає значно простіше й живіше, ніж звучить у документах. Тим, хто запускає процес розробки статуту, доводиться розуміти, хто в громаді підтримує цю ідею, хто ставиться до неї скептично, де можуть виникнути конфлікти чи спроби загальмувати процес, до кого дослухаються неформально, а хто вже готується критикувати майбутній документ у соцмережах чи публічних дискусіях.
У кожній громаді є люди, яких влада вважає «незручними»: активісти, журналісти, люди з різними поглядами на розвиток громади й ті, хто роками говорить про закритість рішень. Іноді саме їх найбільше хочеться залишити за межами процесу. Але якщо статут справді має працювати, а не просто існувати на папері, без таких голосів розмова про участь дуже швидко стає формальністю.
Можливо, саме тому хороша робоча група зі створення статуту – це не про однодумців. Це про людей, які часто бачать громаду дуже по-різному. І тут потрібна певна сміливість – бути готовими до незручних питань, критики й непростих дискусій. Бо сам факт, що різні люди сіли за один стіл, ще не створює діалог автоматично. Для цього потрібні фасилітація, зрозумілі правила розмови й готовність не лише говорити, а й чути одне одного.
Робоча група – це не формальність
Робоча група зі створення статуту може бути дуже різною: від майже закритої технічної команди при раді до справді відкритого майданчика, де громада починає говорити сама з собою. І на практиці більшість громад зазвичай опиняються десь між цими двома полюсами.
Одна з найкращих речей, які можна зробити на цьому етапі, – не замикати процес лише на посадовцях. До роботи варто свідомо запрошувати громадські організації, бізнес, молодь, представників вразливих груп, ветеранів, внутрішньо переміщених осіб, людей різного віку й досвіду – бо в когось є глибоке розуміння того, як громада змінювалася роками, а в когось – нові ідеї та готовність рухати процес уперед.
Інакше статут дуже швидко починає писатися мовою самої системи – без живого зв’язку з громадою.
Саме тому для таких процесів важливі навіть дрібниці: чи публікуються матеріали заздалегідь, чи можуть жителі подавати свої пропозиції, чи є зрозумілий графік засідань, чи пояснює хтось складні юридичні речі нормальною людською мовою. Бо довіра до процесу зазвичай руйнується не через великі конфлікти, а через дрібне відчуття закритості.
Хороший статут неможливо написати без публічності
І саме тут починається, мабуть, найскладніша частина всієї історії. Бо органи місцевого самоврядування, а в частині громад сьогодні вже й військові адміністрації, змушені одночасно тримати баланс між процедурою, безпекою, політикою, дедлайнами й очікуванням жителів бути почутими.
І в такій ситуації публічність процесу дуже легко починає сприйматися як щось додаткове й складне. Хоча насправді саме вона часто визначає, чи стане статут живим документом, до якого жителі справді звертатимуться, чи залишиться черговим текстом «для галочки».
Хоча насправді мова йде про дуже практичні речі: як жителі можуть вимагати обговорення забудови чи вирубки скверу, як ініціювати громадські слухання до того, як рішення вже ухвалили, чи будуть проєкти рішень публікувати заздалегідь і чи матимуть люди реальний вплив на життя громади.
Саме тому багато громад зараз намагаються не просто писати статут, а паралельно пояснювати людям, навіщо він узагалі потрібен, що саме зміниться після його ухвалення і як нові механізми участі працюватимуть у реальному житті.
Бо хороший статут – це не про красиві формулювання. Це про створення реальних механізмів взаємодії між владою та жителями громади, які базуються на відкритості, партнерстві й участі.
Після розмов починається процедура
Для громад, де продовжують працювати органи місцевого самоврядування, після всіх обговорень і консультацій історія зі статутом лише підходить до свого найчутливішого етапу – офіційного ухвалення.
Саме в цей момент жива розмова про те, якою громада хоче бачити себе далі, стикається з процедурами місцевого самоврядування – а це окремий світ зі своїми строками, регламентами, політичними нюансами й людськими взаємовідносинами.
Проєкт статуту потрібно правильно зареєструвати, пройти профільні комісії, не пропустити строки оприлюднення, врахувати вимоги регламенту ради й у якийсь момент усе ж таки дійти до сесійної зали.
І саме на цьому етапі стає зрозуміло, що навіть хороший текст сам по собі ще нічого не гарантує. Процес може загальмуватися через порушення строків, конфлікти між комісіями, політичну напругу або небажання виносити питання на голосування.
Тому багато громад сьогодні починають підготовку до ухвалення статуту не лише з написання тексту, а й із аналізу того, як у конкретній громаді взагалі ухвалюються рішення і де можуть виникнути ризики блокування.
Окрема реальність – особливості воєнного часу
Окрема історія – громади, які сьогодні працюють в умовах воєнного стану. Там, де діють військові адміністрації, звична логіка місцевого самоврядування починає змінюватися дуже буквально – у частині громад ключові рішення сьогодні вже ухвалюють військові адміністрації, публічні заходи можуть бути обмежені безпековою ситуацією, а звичні формати консультацій просто перестають працювати.
Але війна змінює не лише процедури. Вона змінює саму громаду.
Бо сьогодні тисячі людей продовжують залишатися частиною своїх міст і селищ, навіть якщо фізично давно живуть в евакуації, у статусі ВПО або за кордоном. Вони стежать за рішеннями місцевої влади, сперечаються про майбутнє своїх громад у чатах і соцмережах, підтримують локальні ініціативи, але при цьому часто не до кінця розуміють, чи готові їх там узагалі чути.
І це створює дуже непростий контраст. З одного боку, саме такі громади сьогодні особливо потребують довіри, зрозумілих правил і механізмів участі. А з іншого – безпекова ситуація часто фізично не дозволяє проводити «класичну демократію» у звичному вигляді.
Тому громадам доводиться шукати інші формати: онлайн-консультації, гібридні зустрічі, письмові обговорення, невеликі робочі сесії замість великих слухань. І це теж про адаптацію місцевої демократії до реальності війни.
Найгірше, що можна зробити, – це «обговорення для галочки»
Люди дуже тонко відчувають, коли участь у процесі є справжньою, а коли – радше формальною. Це відчуття з’являється з дрібниць: коли проєкт документа публікують у п’ятницю ввечері, а пропозиції просять надати вже до понеділка; коли громадські слухання призначають посеред робочого дня; коли сам текст написаний такою складною мовою, ніби його створювали виключно для людей, які роками працюють із нормативними документами.
І саме в такі моменти стає зрозуміло, що інклюзивність у процесі розробки статуту – це значно більше, ніж окремий розділ про рівність у фінальному тексті.
Вона починається значно раніше – із самого способу організації процесу. Із того, чи може людина на кріслі колісному потрапити на обговорення. Чи є онлайн-трансляція для тих, хто зараз живе в іншому місті або за кордоном. Чи написані матеріали зрозумілою мовою. Чи мають можливість висловитися жителі маленьких сіл. Чи відчувають внутрішньо переміщені люди, що цей документ теж певною мірою про них і для них.
Бо хороший статут – це не просто документ, який потрібно ухвалити до 2027 року. Це спроба домовитися про те, як громада хоче жити далі: як чути одне одного, як сперечатися і як разом ухвалювати рішення.
Проєкт “Правила участі – правила дії: нове життя статутів громад” реалізує ВГО “Асоціація самоорганізації населення” за підтримки Міжнародного Фонду “Відродження”.
